Пам’яті берегині Сіверського краю

Душа у високості проситься,
А серце тягне до віршів,
Моя матуся родом з Сосниці,
Ви теж із Сосницьких країв...

В одні часи дев’ятсот шостого
Явилися на білий світ.
Привітами, квітками, тостами
Устелим Вашу сотню літ.

На жаль, не стало мами рідної,
До віку мить не дожила.
Усім - усім на Вас подібною,
Немов сестрицею була.

А Ви, Раїсо В’ячеславівно,
Взяли жадану висоту.
Земний уклін і добра слава Вам!
За Вас воістину святу!

Сирітська доля і учительська -
Це доля наших матерів.
Кровно народні просвітительки,
Ваш дух, як свічечки горів.

Сім’я і школа. Вічні зошити.
Так – від зорі і до зорі,
І тяжко, і красиво прожито
В отій немислимій порі.

Ви поціновані державою
За мудрість вчительську. За клас.
Два вищих ордени, зі славою
Й медалі Матері за нас.

...Десь над Десною липень пряником,
Лісами Убідь струменить.
Хвала і честь дочці Хлоп’яників
За головний урок століть!

Цими рядками Борис Васильович Іваненко розпочав привітання Раїси Вячеславівни П’ятницької - Жидок на її столітньому ювілеї. Сини, онуки, правнуки, друзі, земляки тоді вітали її й щиро бажали прожити ще багато років. А народилася Раїса В’ячеславівна 2 липня 1906 року в селі Хлоп’яники на Сосниччині у знакомитій родині інтелігентів од землі. Саме мати Наталія Михайлівна, сільська вчителька, та батько, авторитетний священник В’ячеслав Іванович, заклали першооснови її гуманізму, бажання служити людям.

Посвячені у деталі її життя знають скільки довелося пережити цій мудрій веселій жінці на довгому віку, які холодні вітри остуджували її тендітну і водночас мужню душу.
Першою особистою трагедією Раїси В’ячеславівни стала кривава розправа над батьком - священиком, до слова якого благовійно ставилися всі односельці, за що й розстріляли його в 1937 році. Куля ката обірвала життя тому, хто все життя вів селян до Бога, сіючи серед них зерна мудрості й християнської доброчинності.

Раїса В’ячеславівна мала щасливу долю не повторити батькову трагедію. Закінчила вищу початкову школу в сусідньому селі Жукля. Навіть у ювілейний свій день вона з гордістю згадувала, що в тій же школі, але набагато пізніше навчався наш знаний земляк генерал Василь Євдокимович Устименко, що саме він залучив її до земляцтва. Після школи Раїса В’ячеславівна вирішила піти материним шляхом. Спершу була вчительська семінарія, згодом Чернігівський педінститут. І понесла добре, вічне, розумне діткам рідної землі. Олишівка, Чемер, Підлісне, Топчіївка – всюди вона полишала по собі добрий слід. Молода вчителька викладала не тільки біологію та хімію, свій фах, а й українську мову й літературу, захоплено читала хлопчикам і дівчаткам поезії Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Павла Тичини…

Перед війною оселилася вона в селі Церковище Козелецького району, де вчителювала в місцевій школі. Воєнні роки з дітьми переживала в евакуації, в селі Розове Саратовської області Російської Федерації. Там вона спершу забула про свій вчительський фах – від темна до темна працювала в колгоспі то свинаркою, то в полі. А вже коли вчительство чоловічої статі пішло на фронт, тоді й згадали про неї. Так і довелося українці побувати і в ролі вчительки, і завуча, насамкінець і директором попрацювати.

З евакуації з дітьми повернулася до Києва, де чоловік Захар Онуфрійович служив у будівельному батальйоні та підводив столицю з руїн. А вона з великою радістю пішла працювати до сорок першої школи на Батиєвій горі, якій віддала ще дванадцять років, аж до виходу на заслужений відпочинок. Успішна педагогічна робота Раїси В’ячеславівни була відзначена орденами Трудового Червоного прапора та „Знак пошани”. За материнський подвиг, бо народила семеро дітей, мала також відповідні нагороди.

Життя її не проминуло в тепличних умовах, не така в неї натура, щоб ледарювати. Чотири тисячі учнів випустила вона у великий світ. Багато доброго можна сказати про великий розлогий рід її. А ще Раїса В’ячеславівна дуже любила земляцьке товариство, часто хвалилася тим, що має посвідчення під номером триста шістдесят чотири. До дев’яносто дев’яти років була активним учасником усіх земляцьких зібрань. Тільки перед століттям проявила необережність спіймати протяг та захворіти. Викликані до хворої лікарі карети швидкої допомоги зібрали свою валізу та подалися геть, як тільки дізналися про вік пацієнтки. Однак Раїса В’ячеславівна не здалася, бо дала слово дожити до ста років і вкотре обійшлася без лікарів. Сто перший, сто другий, сто третій роки зустрічала в своїй квартирі в будинку на вулиці Будівельників. Дуже сумувала коли дізналася, що не стало Бориса Васильовича. А ще дуже вона хотіла побувати в своїх рідних Хлоп’яниках, бажала щоб там відродили Свято-Троїцький храм.

Ще за її життя, у грудні минулого року єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон відвідав село Хлоп’яники, де звершив чин освячення Хреста, біля якого планується незабаром відкрити та освятити Свято-Троїцький храм.

Друге бажання Раїси В’ячеславівни обов’язково збудеться. Перше її бажання вже не збудеться ніколи. Третього лютого перестало битися мужнє серце цієї ніжної, але сильної жінки – справжньої берегині Сіверського краю. Вона пішла в той світ, де на неї вже давно чекають донька й три сина, а ми в цьому світі будемо робити все, щоб про неї пам’ятали.

Олексій ОРЄХОВИЧ,
керівник Сосницького відділення