Олександр Бакуменко: За законами поетичного тяжіння

На початку цього ювілейного для Станіслава Шевченка [1] року в «Українському письменнику» побачила світ його нова книжка вибраних поезій «Дім для душі». Міцним фундаментом для поетичного дому відомого автора стали кращі твори останнього двадцятип’ятиліття з восьми оригіналь-них збірок, що мали свого часу широкий резонанс у читацьких та письмен-ницьких колах. Тому двадцятип’ятилітня ретроспектива поетичного  тяжіння Станіслава Шевченка яскраво простежується у його «Домі для душі».

Є поети, чий доробок легко поділяється на певні етапи, що знаменують різні зміни в їхньому творчому розвитку. Станіслав Шевченко не належить до такого списку. Його поетичну творчість важко поділити на окремі один від одного періоди. Проте це не означає, що Станіслав як поет не мінявся. Одні властивості його поетичного слова з плином часу відступали на другий план, інші ж набували потужного звучання. Думка про Станіслава Шевченка на початку його творчого шляху як про медитаційно-пейзажного лірика з’явилася тому, що ця грань поетичного обдарування автора затьмарила в очах літературної критики інші обдарування поета, які виявилися не відразу, а з життєвим досвідом. І все це осмислювалося поетом у різний час по-різному. Якщо в роки учнівства Станіслав багато в чому ще був під владою ходових поетичних штампів, то згодом він занурився у чуттєву психологію поетичної думки, яка з успіхом перемогла у боротьбі за нове бачення природи. Відкрити по-новому природу означало для Станіслава Шевченка відкрити по-новому людину, адже в його світосприйнятті життя природи невідокремлене від життя людини, воно звучить в унісон з його почуттями, настроєм та переживаннями. Поет у прагненні до нових вражень ніколи не ворогує з тим, що явлено Богом. І в нагороду за вірність, за уважне до неї ставлення, за увагу природа дарує йому бачення того, що ніколи не дано побачити поету, який ворогує з природою і відмовляється від предметного матеріального земного світу, що оточує людину.

І раптом чую – на калині
зозуля голосно кує.
А значить, знає, де їй нині
Пташатко вивести своє!

„Іще не пізно... Ще не пізно...” –
Озвались щебетом кущі.
Не можна лісові без пісні:

Це ж як людині – без душі.

З обіймів страшенної буденщини, зі світу житейської вульгарщини, що губить й розбещує людську душу, поет виводить її не у світ потойбічних містичних бачень, він виводить її на орбіту космічних імперій, виводить її у світовий простір й залучає до нескінченних енергій, глибин і стихій Всесвіту.

Шматочок енергії,
диво минущого тіла,
в космічні імперії
знову ти в снах відлетіла.

То ж Всесвіту око
у тебе вдивляється пильно.
Ти фокус, ти лакмус,
ти сутність людини єдина.

Варто відзначити, що енергетика поетичної душі Станіслава Шевченка міститься у силі його поетичного малюнку, у глибоко мислених роздумах, у метафоричних відчуттях та афористичних висновках. Його відтворення, сам характер бачення окремих деталей, тонів, відтінків – все це ґрунтується на особливій побудові роздумів про світ, тобто на своєрідному світосприйнятті. Для  поета і небо, і зірки – свідки й співучасники нашого життя, вічні супутники людства, що вбирають в себе переживання, мрії, любов постійно зникаючих людських поколінь.

Ходжу собі, нуджуся білим світом
І думаю: якби душа могла
Притягувати все добро магнітом,
Відштовхувати всі частинки зла...

Але душа – це не шматок заліза
І зовсім не надійний бастіон.
Зате вона одна – до Бога віза,
Надія на небесний закордон!

Безкінечність Всесвіту не викликає у ліричного героя Станіслава Шевченка   ані відчуття слабкості, ані відчуття пригнобленості. Всесвіт сприймає людину як один зі своїх проявів. Любов відкриває ліричному герою поета „весь світ” через високий простір зіркової ночі. Вона дає людині щастя єднання в одній любові з любов’ю усіх часів.

Ми вдвох... Чого іще нам треба?
За край промінчиків-повік
Вихлюпує твій погляд – небо!
Моя земля... Вітчизна... Вік.

У місті й душі вже у файлах.
У плоских записах дискет,
А ми блукаєм по причалах,
Зірок простежуємо лет...

У своїй творчості Станіслав Шевченко продовжує притаманну українській поезії традицію філософсько-алегоричного розкриття світу природи. При цьому алегоричний смисл не виступає за межі розумного, як це буває в тих випадках, коли природа та її картини служать деяким поетам лише ошатною одежиною для доволі посередніх думок. З досвідом поет художньо опановує тематику своєї поезії, що хвилює його з дитинства. Ось тоді і вимальовується по-особливому образ ліричного героя в поетичному слові, як носія певного космічного начала. У такому контексті поет знаходить досить цікавий драматичний зміст.                

Я теж бджола, що у віконній соті,
В своїх, уже на полудень, роках
Мед радості шукаю у гіркоті,
Мед мудрості шукаю у книжках.

Коли печаль мені на серце тисне
І вже рояться в небесах зірки,
Лечу й лечу думками у дитинство –
В сузір’я Пасіки...

У багатьох своїх творах автор дає вихід ліричному хвилюванню, створюючи образи різних людей, кожен з яких відзначається оригінальними рисами побутової конкретності. Кожен його вірш – маленька, сюжетна історія, але сюжет у вірші, майже ніколи не стає баладним, тобто не набуває головного смислового значення. Вірші Станіслава Шевченка зазвичай будуються за нескладними сюжетами, розвиток яких має в собі певну ліричну тему новелістичного спрямування. У кожному з таких віршів відчувається відлуння власних переживань поета. Об’єктивний конкретно-психологічний образ ліричного героя Станіслава Шевченка складається зі скупих зовнішніх рис та глибоких метафоричних розповідей самого героя. Об’єктивні образи поетичної думки автора ніколи не перетворюються на фальшиві маски. Варто відзначити, що поезія Станіслава Шевченка на початку творчості характеризувалася речами, які мали в собі імпресіоністські замальовки калейдоскопічних вражень. З творчим досвідом автор прийшов до віршованої новели, вельми складної композиції, скритої за зовні невибагливим, але внутрішньо драматичним сюжетом. Головною темою таких віршованих новел виступає трагізм людського буття у нашому повсякденні.  

„Усі, усі, – у вуха вітер свище, –
Перенесуться за одвічний тин”.
Плюси хрестів стоять на кладовищі,
Де мінуси глибинні домовин.

У просторому до безкінечності Всесвіті зірка ліричного героя Станіслава Шевченка живе за законами збереження любові, а зірка самого автора – за законами поетичного тяжіння. Творча зірка Станіслава Шевченка не загубилася у світовому просторі.  У сонячній системі Поезії вона має свою гравітаційну силу, яка разом із зіркою його ліричного героя  єднає дві епохи, два світосприйняття, надаючи творам потужної внутрішньої динаміки. Коли у хронологічному порядку читаєш нову книжку Станіслава Шевченка,  відчуваєш, ніби поет занурився у далеке минуле й вихоплює  з нього лише позитивні, непересічні мотиви людського існування, протиставляючи їх сьогоденню, з його дрібною та аморальною злободенністю, від якої автор навмисно відсторонюється. Звертаючись до недалекої минувшини, Станіслав Шевченко знаходить якесь життєве ядро, вічне й незмінне і тим самим прагне догодити родинним, глибинним запитам людської душі. Тому й в сьогоденні поет шукає передусім те, що зближує його духовно з історією минулих часів, де йому було тепло і затишно. І знаходить ошатний дім для своєї душі, про який чимало сучасних поетів можуть тільки мріяти, дім для душі, у якому панує закон збереження любові.

Олександр БАКУМЕНКО [2],
лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. І.С.Нечуя-
                                                     Левицького та Олександра Олеся.