№5 (101), 2010 газети "Отчий поріг"

[1]Всенародний подвиг

Ось і прийшла на землю 65-а мирна весна. Час не зупинити, як не заперечити закони людського буття, котрі диктують свої умови й нашому поколінню. А дехто з нас вступав у війну на п'ять років раніше. Тож скільки нас, нині сущих, може зібратися дружним колом та й згадати бойові походи, друзів, од яких давно залишилися лише могили, жорстокі випробування, котрі випали не з нашої волі? Але ми прийняли їх як належне, бо знали: комусь треба захищати рідний край. І ми пройшли всі випробування, здолали ворога й утвердили мир на землі.

А чи менший подвиг отих вдів чи матерів, які осиротіли рано, по душах яких топталися ковані чоботи чужинців, а то й свої, доморощені, підливали масла у вогонь? А скільки ненароджених учених і хліборобів, поетів і командармів, робітників і державних діячів погинули з нашими бійцями, так і не народившись? Ратна робота жорстока й неприродна, але коли ти захищаєш свій дім, маєш бути жорстоким до ворога. Так було, так має бути завжди. От тільки наступні покоління в державному маєстаті мають берегти пам'ять про своїх попередників, аби не перервалася вічна естафета подвигу.

Коли надходить травень, із особливою гостротою починаєш згадувати те, що вже вкрите туманом забування. Мені згадується рідне село на Борзнянщині, тривожний погляд матері, зведений до неба, перекресленого чорними крилами німецьких літаків, згадуються болота російської півночі і уходжені поля рідної Чернігівщини, на які пощастило повернутися через багато місяців у ролі визволителя, проступають крізь сутінки часу рідні обличчя командирів і рядових, із ким звело окопне життя, більшість із них уже в тумані небуття, але їх тепло, ясність подвигу гріють донині, змушують боротися і з старістю, і з суспільним недбальством. Адже ми, ветерани-переможці, живемо набагато гірше, ніж ті, хто залізними колонами вступав на нашу землю в ролі завойовника. Але ми не виходимо на галасливі мітинги протесту, бо звикли віддавати, а не брати. От тільки все сподіваємося, що і в нашому краю нарешті почнуть дбати про воїнські поховання належним чином, адже ті, кого скосили ворожі кулі, вже не зможуть постояти за свої права, навіть поскаржитися на лиху долю за традиційними наркомівськими ста грамами. Манкуртизм починається із зневаги до попередників, не хотілося б, щоб нинішні студенти чи школярі забули навіть про те, що на половині ХХ століття була Велика Вітчизняна війна. Тож аби цього не сталося, навіть ветерани нашого земляцького об'єднання, обтяжені літами й болячками, прагнуть як не самі, то своїм словом заклику до молодших навідатися до кожної безіменної могили воїнів+визволителів і навести там чинний лад. Їм це вже не потрібно – це потрібно живим. Шкода, що за останні два десятиріччя нічого нового не зробила школа, гірше того, діти практично забули про патріотичні походи місцями боїв, шефську допомогу одиноким ветеранам. Так легковажити не можна, інакше буде лихо.

Як не жаль, а й у нашому ветеранському колективі частішають непоправні втрати. Відзвучали голоси колоритного Івана Макаренка, Володимира Шишкова, тихі сповіді колишнього юного підпільника Вадима Старченка, Владислава Суярка та ще інших, та й під час наших дружних зібрань уже не панує весела енергія. Але віриться, що й нинішнього травня ми зберемося за святковим столом, поглянемо чесно одне одному у вічі, пом'янемо загиблих побратимів, а живим мовимо:

– З великою Перемогою, дорогі друзі! Ви її творці, тож живіть многая літа під світлим її осіянням!

Микола КУПЧЕНКО,
полковник у відставці,
керівник ветеранського об'єднання