Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

31.01.1930 р. вийшла Постанова політбюро ЦК ВКП (б) «Про заходи по ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації», на виконання якої органами ОГПУ та сільськими «активістами» було розкуркулено 60 тис. господарів і виселено їхні сім’ї на «Соловки», ще 150 тис. було розкуркулено та залишено проживати в Україні.

За  розрахунками експертів у «розкуркулених» було конфісковано майна за сьогоднішніми цінами на суму біля 200 млрд. доларів США.

Даний матеріал присвячується світлій пам’яті патріархам великого роду Борису та Мотрі Приходькам.

Один єдиний в цілім світі Мій рідний край,

Мій любий Биків!

Ти там без мене

А я тут, без тебе.

Ось так, постійна туга,

Бо я – в тобі,

А ти – в мені.

І так навіки.

На зламі ХІХ–ХХ ст. українське село перебувало в глибокій депресії та потребувало зміни земельних відносин.

Становище села не відповідало всім потребам і в задумах голови Ради Міністрів Російської імперії  Петра Аркадійовича Столипіна мусило реформуватись вибором між селянином-неробою та селянином-хазяїном на користь останнього, тобто  шляхом створення сільського господаря-одноосібника, як міцної державної опори.

При цьому руйнувалися сільські громади, а підтримка господаря-одноосібника викликала чималий супротив ледарів-нероб.

У ті часи працювали на всю потужність цукрові заводи магнатів-меценатів Терещенків, наприклад, в Бикові, Носівці, Згурівці та інших населених пунктах України.

І саме в той непростий час жив і працював у с. Старий Биків Чернігівської губернії Борис Федорович Приходько - хлібороб завзятий, батько міцної, дружньої та трудолюбивої родини, в якій було 12-ти дітей – Маруся, Михайло, Федір, Олексій, Павло, Ольга, Галина, Варвара, Раїса, Борис, Марія та Катерина.

Завдяки своїм розумовим, вольовим і фізичним здібностям Борис Приходько швидко став одним із найзаможніших господарів-одноосібників у Биківській окрузі.

За малими дітьми дружина Мотря та наймичка Уляна вправно доглядали, слідкували щоб, вони завжди були ситі, охайні, росли здорові та справні, щоб потім були такі ж зяті, невістки – отакий-то виростав здоровий майбутній трудовий потенціал.

Борис щодня то у власному млині працює, навіть інколи там і заночує, а то в полі, а зв’язок тримав через собаку Шарика з тайником в ошийнику.

В осінню пору Борис Приходько постійно ярмаркував то в окрузі, а деколи й до Києва мандрує. І коні виїзні у нього були доглянуті, що славились за найкращі в усій окрузі.

Найбільшою ж Борисовою гордістю були його доньки – перші дівчата на селі: всі одна в одну – чорняві, кароокі, стрункі, лагідні, як ті голубки сизокрилі.

Трудилася сім’я на славу в перегонки з сім’ями Падла,  Павла Бадади та  Івана Ткаченка, як у тій пісні:

Михайло косить,

Марія в’яже,

Ольга загрібає,

Федір воли напуває,

Ганна воду витягає…

Натомість і статки здобула великі: вдома, у погребі, було доволі бочок з оселедцями та воблою, а в коморі бідони олії, засолене сало та м’ясо, в сараях худоба, у дворі сотні гусей та іншої птиці.

У цілому Столипінська аграрна реформа здобула значні успіхи в Україні – нею скористалися передусім ті, хто хотів і вмів господарювати.

Аналізуючи час, спосіб і умови в яких проводив грандіозні реформи Петро Столипін випливає те, що він формував господаря-одноосібника як міцну державну опору не штучно, а давав можливість прийти до справи господарям від Бога, від землі, які хотіли та вміли ефективно господарювати, які з часом сформували клас, який показав справами свою велич, можливо й нездоланну силу.

Уже через декілька років реформування села Російська імперія продавала 36,4% зерна на світовому ринку.

Але не так сталось, як Петру Аркадійовичу Столипіну гадалось. Він помер 5 (18) вересня 1911 р. у Києві в хірургічній лікарні доктора Маковського. Смерть настала в результаті тяжкого вогнепального поранення, отриманого під час замаху, що стався 1 (14) вересня 1911 р. у київському міському театрі (нині – Національна опера України).

Смерть Петра Столипіна, початок Першої світової війни обірвали перетворення на селі, а селянські громади не лише витримали зіткнення із приватною земельною власністю, а й перейшли в рішучий наступ після лютневої революції – боротьба за землю знову обернулася на підпали та вбивства заможних господарів.

Не минули жорстокі розправи і Старий Биків. Невдовзі биківські ледарі-нероби все в господарів-одноосібників позабирали.

Вони без суду та слідства у Бориса Приходька конфіскували поле землі, млин, в дерев’яний зруб зроблену хату і все те, що можна було винести з Борисового двору, навіть вовняні хустки зі скринь позабирали, які потім на свята їх дружини одягали.

Господарів Приходьків  обвинувачували в чому тільки можна було. Бориса ледь не четвертували, через подушки били ваговими гирями, повідбивавши внутрішні органи, а його дружину – красуню Мотрю на власному подвір’ї, що по вулиці Миколи Кучерявця, 45, замордували за торбу квасолі на 46-му році життя.

Були в них ще й  маленькі діти, найменшенькій Катрусі йшов четвертий рік.

Не витримало серце Бориса Приходька несправедливої наруги над його родиною, і відійшов він від земного життя зразу після смерті дружини-красуні Мотрі, незламним і нескореним, скоріше замученим, але не забутим.

На сільському цвинтарі покоїться його тіло поруч з невісткою - дружиною найстаршого сина Михайла Варварою Гордіївною.

Коли Борисову хату розбирали  та переносили на колгоспні подвір’я, де вона довгий час служила теслярною майстернею, то й голуб’ятню заодно зламали. Дорослі голуби в небо позлітали, а маленькі голуб’ятка в гніздечках лишились. Голуби днями в небі синім вились, а перехожі та сусіди, дивлячись на все це, крізь сльози говорили: «Щоб від нині і до віку, любичі та макари, ваші діти і онуки й усі нащадки так же по життю своєму вились, як оті Борисові голубки…».

Діти з великої родини як сліпі кошенята, порозлізались по «патронатах», чужих краях і хатах, Всі жили в голоді та нестатках.

Минули роки, все начебто забулося, по різних краях доля розкидала Борисових дітей, онуків, правнуків.

Але не так сталось, як хотілося  тим, що нищили господарів-одноосібників, і, зокрема, Бориса Приходька. Борисові нащадки гідно витримали тяжкі життєві випробування – колективізацію, війну та голод. Створили міцні сім’ї та завжди пам’ятали Борисову науку. Вірили в Бога, поважали старших, шанували Батьківщину і на чуже майно не зазіхали, а самі все здобували, поміж людьми мир, злагоду та порозуміння берегли, добро робили людям  і зразу про зроблене забували, йшли по життю людською шаною окрилені.

А коли прийшло велике горе в Україну, забулися всі кривди та образи. У 1941 році з Борисового роду пішли на фронт всі хлопці, і не було серед них ні зрадників ні поліцаїв.

Загинули в боях за Батьківщину Михайло та Олексій Приходьки, а Федір без лівої ноги залишився перед 9 травня вже в Берліні.

Не повернулися з війни  Борисові зяті - чоловіки Бориса Федоровича доньок:

Марусі – Фастовець Гаврило Григорович;

Ольги – Панівко Костянтин Сергійович;

Галини – Тіга Микола Степанович;

Варвари – Татарчук Борис Федерович.

Всі загиблі на війні з Бориса Федоровича роду вписані навічно до Книги Пам’яті України.

У повоєнні часи злидні та розруха не завадили Борисовим нащадкам отримати освіту в провідних вишах Радянського Союзу: ім. Ломоносова, ім. Шевченка, НАУ, КПІ, в Академіях президентських, військових і міліцейських.

Сьогодні серед Борисових нащадків є головні редактори провідних видань навіть в Росії, науковці із світовими іменами, з належними науковими ступенями та званнями.

Є й директори підприємств малих і великих, окремі з них за допомогою інноваційних технологій сягнули аж у космос. Завдячуючи цим технологіям Україна  єдина надійно може стикувати космічні кораблі. А  вузли і електронні блоки для стиковки космічних кораблів з «Союзом» та «Прогресом» сама Росія замовила наперед на 10 років. Сьогодні Україна входить до п’ятірки космічних держав світу, а якщо в державі нашій все піде на лад, то невдовзі будемо у трійці.

І медики є, за покликанням та за фахом, що мають дар від Бога, сил додають Борисовому роду, дарують життя та надію сотням, тисячам співвітчизникам. Дякують і цілують їм руки самі прем’єр-міністри й інші поважні люди за добро, простоту та велике щире чуйне серце, за те, що своїми власними руками доторкнулись до їх чад перші в цьому світі.

Є військові льотчики та командири, бухгалтери, економісти, вчителі, аспіранти юристи, машиністи електропотягів, підприємці й охоронці.

Борисів рід дав життя багатьом прекрасним людям, які своїм розумом і щоденною копіткою працею забезпечують не лише власний добробут, а й торують шлях до добробуту та майбутнього країни. І хоча

немає серед них іще космонавтів або президентів тямущих, однак це сьогодні, а завтра, Бог дасть, будуть, бо не сказали свого останнього слова правнуки Бориса, в яких працюють потужні Борисові та Мотрині гени та тече їхня кров.

Нині створили нащадки генеалогічне дерево всього Борисового роду, зробили родовий герб і прапор. Познаходили всіх в Україні та в Росії – в Москві, Санкт-Петербурзі, Володимирі. І стало відомо, що носить Борисове прізвище його праправнук аж у Санкт-Перербурзі – студент Микита Володимирович Приходько.

Крім того, збудували пам’ятники на могилах своїх далеких, але незабутніх предків і всі разом їх доглядають, в належному стані весь рік тримають. В поминальний день їдуть з усіх усюд, щоб низько земно вклонитися святиням свого роду, людям, які ним з глибини віків передали у спадок не статки великі, а лише одне єдине - гени, які в них працюють, а це могутній нестримний і невичерпний потяг до повноцінного гідного сучасної людини заможного життя, знань, умінь, постійного самовдосконалення та звичайно благородні серця.

Нині планують, якщо буде на те воля Божа, то усім великим родом в рідному краї зібратись.

А як там Старий Биків, рідний край? На жаль, його доля нелегка. Люди ходять без роботи, хто  як може виживає. Цукровий завод, тракторні стани та тваринницькі ферми занепадають – одна руїна.

Супій – річка славна міліє і очеретом заростає. Цвинтарі бур’янами та кленами заростають, могили вандали руйнують.

Бобровицьий район в області дотаційний. І виникають питання: Чому неспроможний Старий Биків і район з колін піднятись? Можливо не вистачає Божого дару - створювати умови для розбудови рідного краю? Чи в генах закладено віднімати та ділити, а не виробляти?

Нестерпно та гірко усвідомлювати й те, що ще немає можливості зробити святу справу – увічнити пам’ять великих людей рідного краю, не по праву скривджених і незаслужено забутих.

Було б справедливо якби втілюваний в Україні проект «Рідне село» передбачав увіковічення пам’яті господарів-одноосібників, таких як Борис Приходько, шляхом назви вулиць їх іменами та установлення пам’ятних знаків.

Нехай ім’я дідуся мого рідного Бориса Приходько славиться та святиться у всьому великому роді серед нащадків і в рідному краї серед земляків, і по всій його окрузі. І дай Боже, щоб твоєму, Борисе роду, не було переводу.

А я, як той лелека,

Із країв далеких

Повертаюсь у рідні краї.

Тут моє коріння,

Юних літ зоря,

Биків мій рідний –

Батьків, дідів прадідів земля,

З якої я черпаю сили для свого життя.

З великою повагою до патріархів великого роду Бориса та Мотрі Приходьків, їх нащадків і з щирою надією на розквіт рідного краю,

Михайло ШУМИЛО