Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

Березневе число "Отчого порога" розпочинається зі статті "Живий дух поета".

Березень щороку приходить на нашу землю двома знаменнями – пам'яттю про українського пророка Тараса Шевченка і пошануванням кращої частини людства, нашого славного жіноцтва. Зрештою, і в самій творчості великого поета образ жінки – матері, нещасливої покритки чи коханої дівчини – має своє особливе місце. Тож сам початок весняного оживання природи зігрівають святі істини, навіки закарбовані в генетичний код українця.

Про Кобзаря на Чернігівщині давно написані цілі дослідження, до цієї теми долучаються нові й нові покоління. Справді, його задумливі очі вбирали в себе Густинь і Седнів, Чернігів і Ніжин з Прилуками, Марківці й Мотронівку, десятки інших сіл. Вони ж і проводжали Поета, коли його прах без поспіху повертали з Петербурга до Канева – як повертають серце до осиротілого тіла. Той шлях теж закарбований у пам'ять нашої Сіверщини у різний спосіб. Що ж, українці мають за символ високої світлої долі не самодержця чи завойовника'полководця, а саме Поета, і в цьому теж особливість їх генетики. Так і виходить, що саме він став оберегом усього народу, чи не самим Господом приреченого на вічну боротьбу за власну ідентичність.

Та не кожен українець, хто, щойно вселившись у високий чиновницький кабінет, дає команду заради захисту власної потилиці притулити десь у куточку портрет Шевченка, бо два нерозривні образи – України й Поета – треба берегти у серці. І в нинішні нелегкі часи самопоборювання Тарас Шевченко – а поруч із ним і наше чарівне жіноцтво, яке й зберігає в душі національний дух народу через рідне слово й пісню – саме вони стають основою для віри в щасливе майбутнє нашої держави.