Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

З метою всенародного вшанування пам’яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, їх подвигу та жертовності в Україні встановлено День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.

В День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні ми згадуємо тих, хто жертвував найдорожчим – життям, задля того, аби наша Вітчизна була вільною від будь-якого завойовника.

Разом з тими, хто жертвував найдорожчим, згадуємо нашого земляка - Героя Радянського Союзу Тимофія Прокоповича Хандогу, який народився 22 червня 1909 року в с. Бондарівка Сосницького району Чернігівської області, помер 28 грудня 2004 року, а похований на Байковому кладовищі в Києві.

Цього року щоб вшанувати хвилиною мовчання пам’ять Тимофія Хандоги, а також всіх синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років разом з автором цих рядків до могили героя – земляка прибули член Ради столичного Чернігівського земляцтва, голова його Коропського відділення Анатолій Миколайович Карацюба та народний депутат України першого скликання Іван Олексійович Ямковий.

Там ми згадували про те як, виявивши небачений героїзм та єднання у жорстоких боях, у гіркоті нищівних поразок і славі звитяг, наші співвітчизники здобули мир.

Багато уваги надали спогадам про Тимофія Хандогу, який володів високими професійними, організаторськими та людськими якостями, був справжнім патріотом України, заслужив щиру шану, глибоку повагу й любов багатьох громадян нашої держави та земляків. Він дуже любив рідну Чернігівську землю, часто згадував своє босоноге дитинство, відвідував рідну Бондарівку, батьків, земляків.

Завдячуючи Тимофію Прокоповичу, багато хто із земляків-чернігівців вийшов у люди, досяг певного підйому по кар’єрній драбині. Великою його заслугою була газифікація України та Чернігівщини.

Іван Ямковий, який під керівництвом нашого земляка-героя працював з 1967 року, свої спогади розпочав останніми віршованими рядками Тимофія Хандоги:

І знову пам’ять принесла

Дитинства нашого уривки.

І все звідтіль, із нашого села,

З рідної, отої Бондарівки.

Уривком першим у пам’яті моїй:

На сіножаті батьки траву косили,

А ми купались в Яловій

Та на покосах деркачів ловили.

З села до станції дорога пролягає,

А вздовж дороги кучеряві верби …

Ой як же хочеться буває

Побачить їх тепер би!

А потім Лош …

Скупатися би там,

Побігати по траві за Лошшу.

Та жаль, що Лош уже не та,

Та й бігати я вже не можу.

А то вже з юності картина отака:

Зібрались на вулиці, пісні співаємо –

Про Стеньку Разіна, про Єрмака,

Про Байду, про Кармелюка,

Про молодця за Тихим Дунаєм.

«Розпрягайте хлопці коні …»

На городі верба рясна,

Пливе човен води повен,

«Гречаники», «Огірочки» …

Співаємо аж стеля дрижить,

Співаєм і співаєм без упину.

Та ще ж одно – «дайте бо жить».

Та ще ж – повій вітре на Вкраїну.

Тимофій Хандога пішов у вічність на 96-му році життя. Його дружина Валентина Петрівна Радченко в листопаді минулого року зустріла своє 90-ліття. За станом здоров’я вона останні два роки за межі квартири не виходить. Народилась Валентина Петрівна в с. Петрушівка Ічнянського району на Чернігівщині 27 (за паспортом 17) листопада 1921 року.

Її три брати брали участь у війні від самого початку й до її переможного завершення. Михайло закінчив війну в званні генерал-майора, Микола – полковника, а Олександр – капітан-лейтенанта, на посаді командира корабля Чорноморського флоту.

В цей пам’ятний день Валентина Петрівна згадала один з епізодів воєнного періоду:

«На початок війни я з батьками мешкала в місті Харків. Брат Михайло перебував на фронті, його дружина Лідія Аронівна Славуцька, єврейка за національністю, залишила моїм батькам хворого дев’ятимісячного сина Сашу, а сама евакуювалася. Я залишилася жити в окупованому Харкові.

Перед самою окупацією міста мамина сестра Матильда Іванівна Красота – начальник медслужби санітарного поїзда заїхала до нас, оглянула мого хворого племінника та зробила йому спинномозкову пункцію, а потім дві доби знаходилася біля нього. На третю добу, коли Саша відкрив очі, сказала, що він буде жити та й поїхала зі шпиталем на фронт.

Після окупації міста німецькими військами, хтось із обізнаних земляків, подав донос до гестапо про те, що невістка моїх батьків єврейка, а їх маленький онук–єврей. Маму та Сашу одразу забрали до Харківського гестапо, що знаходилося на Сумській вулиці. Голодні вони чекали на мій прихід з їжею.

Черговий поліцай знав про мамине горе, а тому прохав її щоб вона повірила йому та порадив дістати впродовж двох діб у православного священика свідоцтво про народження Саші, в якому зробити запис, що його батьки – тато та мама – українці. В іншому випадку всю сім’ю розстріляють.

За його порадою я звернулася до домоуправління, де жінка-бухгалтер вислухала мене та мовчки написала листа своєму братові, який був священиком у селі за тридцять кілометрів від Харкова.

Не гаючи часу я попрямувала до цього села. Йшла пішки. Добрі люди підвозили підводами. Насамкінець, навіть німецький шофер підвіз на автівці.

Священик перебував у церкві. Він прочитав доставлений мною лист від його сестри, мовчки взяв церковну книгу, зробив запис про народження Саші та видав свідоцтво про народження.

Подякувавши священику,  одразу попрямувала до Харкова, де подала свідоцтво в гестапо. Маму та Сашу відпустили.

Батько мій, Петро Радченко, весь період окупації Харкова переховувався в підвалі. Він навіть не сподівався побачити нас живими, а коли побачив – від радості заплакав.

Ця подія мені запам’яталась на все життя. Шкода, що не знаю імен чергового поліцая, жінки-бухгалтера з домоуправління та її брата-священика, що допомогли врятувати мене, мою маму та племінника Сашу.»

Ознайомившись з такою сповіддю Валентини Радченко, ми невимушено згадали про те, що за результатами перепису населення СРСР 1929 року українців було 81 мільйон 195 тисяч, а росіян 77 мільйонів 791 тисяча, тоді як за переписом 1979 року в СРСР вже мешкало росіян 137 мільйон 387 тисяч, а українців - 42 мільйони 347 тисяч та й поставили питання:

Якою могла бути чисельність українців на сьогодні, якби кожен в своєму житті поступав так, як ті люди, що допомогли врятуватися сім’ї чернігівських Радченків в окупованому Харкові?

Олексій ОРЄХОВИЧ,

заступник голови земляцтва,

член Національної спілки журналістів України