Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

16 вересня 1967 року, в тихий ранок, точнісінько такий, як цього року, відійшов у вічність Павло Григорович Тичина. З того часу минуло 45 років, а у тих, хто його знав, складається враження, що нібито вчора вони з ним говорили чи бачилися. Лише час промайнув так стрімко, що раптово зморшки поорали їх обличчя та снігом сипнуло сивину. 45 років, здається, не віддалили, а лише наблизили Павла Тичину тим, хто згадав про нього у ці вересневі дні.

Саме 16 вересня 2012 року, у Київському музеї-квартирі було багато (як для вихідного дня) відвідувачів. Хтось почув про дату по радіо, хтось прочитав у газетах, а хтось – і так пам’ятав про цей день. Нам, музейникам-тичинівцям,  така кількість відвідувачів в День пам’яті Павла Григоровича  надзвичайно приємна. Але насправді – вони прийшли відвідати не музей, а побувати у нього в гостях. І, власне, така кількість бажаючих переступити поріг його оселі саме в ці дні – найкраще свідчення про живу пам’ять поетову.

Кількома днями раніше – 14 вересня 2012 року, з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини та за суттєвої підтримки Міністерства культури України відбулася велична мистецька акція «Моє слово до Вас…» в селі Піски, де народився поет. До села прибули відомі не лише в Україні, а й у світі артисти, щоб своєю майстерність іще раз підкреслити – Павлові Тичині мають бути сплетені у вінок пам’яті найкращі слова, музичні твори, мистецькі образи.

Земляки поета, затамувавши подих, слухати (вперше в Пісківському Будинку культури) гру скрипки. Майстерна, емоційна, віртуозна гра відомої скрипальки Мирослави Которович не лишила байдужим нікого. Навіть ті, хто чув скрипковий концерт вперше (а таких було чимало) розуміли, що до зали линуть мелодії неземні, космічні. Скрипка в руках Мирослави дарувала слухачам мелодію, яка і сміялася, і плакала, і зойкала, і тихо завмирала… В першому ряду поряд зі мною сиділа бабуся і жадібно (якщо доречно буде так сказати) ловила кожен звук і дивилася на сцену, на тендітну, як скрипкова струна, Мирославу і впивалася радістю від нових емоцій. На її лиці була лагідно-дивна усмішка. Моя сусідка-бабуся (та й не лише вона, а багато з присутніх) в цей час жила в іншому вимірі, в іншому світі, який відкрила для себе вперше.

Після такого музичного вступу ведуча надала слово завідувачці сектору мовної політики міністерства культури України Т.М.Гайдар, яка виголосила слово Міністра до земляків Павла Тичини: «Є зірки, що, з’явившись на обрії – ніколи не згасають. Є люди, які, народившись, назавжди залишають слід в нашій культурі. Таким, без сумніву, є і ваш земляк – Павло Тичина. Він увійшов в нашу історію і культуру як поет-новатор, музикант, художник, перекладач, поліглот, науковець, меценат, громадський діяч. Велич його таланту та глибина інтелекту є віддзеркаленням його внутрішнього світу, який формувався саме тут, в цьому мальовничому селі – Піски. Україна подарувала світу Павла Тичину.  Він же, гідний син свого народу, підніс на небувалу велич красу й милозвучність рідного слова, вплів в українську мову понад 1500 неологізмів, які внесені в сучасні словники, навчив нас чути в поезії музику та мислити образами. Вслухайтеся в його вірші – він говорить до Всесвіту словами своєї землі, своїх земляків – вашими словами». Не менш цікавим та несподіваним для присутніх був виступ Рауля Чілачави, професора, поета, перекладача, Надзвичайного і повноважного посла України в Литві (2005-2010 рр.) – грузинську мову в стінах цього клубу чули вперше. Тичинознавець Сергій Гальченко розповів про ті збірки Павла Тичини, які ось-ось побачать світ за його сприяння.

З особливим нетерпінням земляки поета чекали виходу на сцену Національної заслуженої капели бандуристів імені Г. Майбороди. Програма капели включала пісні на слова Тараса Шевченка, народні пісні в записах Павла Тичини, твори на його слова (музика Ярослава Чорногуза) і, звичайно ж , вірші поета, про якого в цей день говорила і директор Київського музею-квартири  Тетяна Сосновська. Вона розповіла лише про один випадок з життя Павла Тичини, але в залі усі – від малого і до найстаршого – замислилися над тим, що для них Павло Тичини – не лише відомий поет, а і Громадянин, вчинки якого є взірцем порядності та людяності.

На сам кінець мистецької акції усі відчули незриму присутність Павла Тичини поряд , в залі, бо лунало його звернення до земляків. Це звернення. написане нами  – намагання дійти до серця кожного - і молодого, і старшого.  Павло Тичина віртуально говорив до усіх присутніх, промовляючи прості істини. Це були не настанови, ні. Це була сповідь Душі поетової про те, що вона, Душа, час від часу повертається  до рідної домівки, до рідного села, прагнучи лишитися тут бодай на якийсь час. Але не завжди знаходить собі тут  місце. Чому? Хто хотів – той почув  і зрозумів. Хто ж слухав, але не чув поетової Душі – має можливість іще прийти до вічних істин. Прийти через його вірші. Ось воно:

«Я дуже люблю своє село. Піски для мене – це і моє дитинство, і наша сім’я, і наш дім, і  дорогі для мене люди.

Востаннє я приїздив до Пісок у вересні 1965 року, а потім – тільки приходив сюди. Приїздив я тоді разом з Лідкою. Розумів, що хвороби обсідають мене, забирають сили. Але чомусь все частіше хотілося ще раз побачити краєвиди мого рідного села, лиця односельців, почути найкрасивішу та наймилозвучнішу для мене говірку. Та ще й листи постійно надходили від брата Івана. Коли він описував наше дворище, я щоразу відкладав  лист  убік та довго дивився, дивився у вікно і все пригадував, пригадував.

Того літа 1965 року лікарі мені сказали, що без операції не обійтися. Та ще й однієї буде замало, швидше двічі треба буде «лягти під ніж». І я з Лідою вирішив будь-що відвідати моє село, поки не поклали в лікарню. Лідка метушилася, намагалася мене розвеселити, а я розумів – це мій останній візит до Пісок. Я знав, що їду прощатися. А ще в цей останній візит хотів вклонитися пам’яті своїх батьків, старшої сестри Проні. Вклонитися востаннє.

Я радий був бачити своїх односельців. Прийняв від них квіти і вони мені нагадали аромат нашого садочка. Прибігли діти – такі чудові хлопчики і дівчатка. Дівчаток було більше. Ми з ними сфотографувалися. Лідка, вигадниця, наробила вдома для дівчаток намиста з бубликів, накупили їм цукерок. Я в дитинстві не знав смаку цукерок, тому готовий був нашим пісківським дітям віддати усі цукерки, що були в найближчій крамниці. Але вони соромилися, не дуже хотіли їх брати. Славні такі діти!

Ось тут поряд,  у вишняку, нам накрили столи. Зараз на цьому місці історичний музей. А тоді там був наш садочок – з яблунями, вишнями, горіхами. Пригадую, що  частину дерев садив ще мій  батько. А от ті яблуньки ми, коли вже вчилися в семінарії, допомагали йому посадити.

Зійшлося чимало людей. Мені було ніяково, що не усім вистачило місця за столом. Нас частували борщем, варениками, картоплею з салом, компотом. На столі щедро було накладено яблук, груш. Запах яблук перебивав аромат смачних домашніх страв. Яблуками пахло ніби навмисне, як в дитинстві. А ще на столах був іще один спогад з дитинства – випечений у печі хліб.  Пригадую, я взяв тоді скибку домашнього хліба. Понюхав його і аж запаморочилося в голові від спогадів. Люди про щось гомоніли, а мені  видавалося, що поряд порається моя матуся, тихо й лагідно примовляє до гостей, ставить на стіл горщик з картоплею і забирає полотняний рушник, а руки втирає фартухом.  Ні, мені це не видавалося, мама була тоді з нами, бо  я відчував  як до моєї голови легеньким вітерцем торкалася мамина рука. Розгублено озирнувся – а мами немає. Лідка питає: кого ти шукаєш? Та кого ж я шукаю? Та нікого, просто намагаюся пригадати все, як було колись. Ось тут поряд мої рідні сестра та брат – Ксеня та Іван, а через вулицю – також  мої рідні – мама і батько. До кого я ближче – до живих чи до мертвих? Не знаю й сам.

Люди почали чаркуватися, говорити тости, а я тихо встав і пішов у бік Іванової хати.  Бачу, Іван озирається за мною. Він єдиний мене тоді зрозумів і відволік увагу на себе, промовляючи довгий тост.

Я зайшов за хату, там  посаджені квіти. Впізнаю Івана, романтика і мрійника, не може без краси. Чорнобривці наввипередки тягнулися до мене, аби сповістити, що вже прийшла осінь. Та я знаю. До мене вже прийшла не просто осінь, а пізня осінь. Погладив їх і понюхав свою руку. Знову в тому ароматі відчув своє дитинство, запах хати й маминого волосся. Коли вона ввечері знімала хустку, її волосся саме от так, чорнобривцями, і пахло. Чому? Не знаю...

Я зірвав кілька квіток, зібрав їх у скромний букет. Для чого? Та ж не можна йти на могилу без квітів.  Поки я брів,   мені здавалося,  що трава намагається затримати мої ноги, не пустити. За ці кільканадцять кроків в пам’яті моїй спалахнули спогади: ось тут стояла наша хата, ось тут було згарище, ось тут, на місці згарища, була могилка Олі, Ніни і Тамари. Листя дерев крізь  шум вітру розповідало  мені про те, чого не варто було знати чужим – про тяжке і бідне життя мами, про її хворобу, про те, що вона  не хотіла їхати до лікарні, що просила у лікарів допомогти їй ще хоч трохи пожити, дочекатися своїх дітей. Та на ранок, в Ново - Басанській лікарні одна в палаті, без догляду лікарів тихо відійшла до Бога, склавши молитовно руки на грудях. Мабуть, молилася за нас. І за вас. Так само, як тихо молилася в нашій хаті перед іконами за кожну померлу свою дитину. Бідна мама! Скільки втрат їй довелося пережити!

Роблю ще крок. Кладу квіти на маленький горбочок. Тут була могилка Олі з дітками. Улюблена моя племінниця, Оля! Шукала вдома захист, а знайшла смерть.   Олю! я знаю, що скоро ми з тобою зустрінемося. Зовсім скоро. Я все життя краяв себе за свою провину перед тобою. Прости мене, Олю, якщо зможеш.

Чую, мене кличуть Лідка й Іван. Йду в інший кінець нашого подвір’я, до гостей. Хоча, направду, я тут в гостях, хоч і у себе вдома. Ліда подивилася на мене і подала мені носовичок. І тільки тепер і відчув, що у мене  по щоках котяться сльози. Що це зі мною? Я ж ніколи раніше не плакав, а це щось…

Ми ще якийсь час посиділи за столом. Я втомився, хвороба мучила. А ще ж треба відвідати Боднів, Коцурів, мою похресницю Марію, гостинців занести.

Їхали до Києва ми мовчки. Я відчував, що віддаляються образи дорогих мені людей, але їх голоси я чув чітко. Мамині примовки, батькові настанови, дідові вигадки. Приїхали до Києва. Зайшли в квартиру. Включили телевізор. А спогади хвилями накочувалися, накочувалися, серце боліло, сльози заважали писати. Я розумів, що до рідного села більше не поїду, але знав - ще не раз повернуся до Пісок і побачу своїх односельців, знайомих і зовсім чужих – усіх побачу. Колись побачу.

____________

Я побачив багатьох з них через два роки. У себе вдома, в Києві. Біля заплаканих Лідки й Орисі. Чому вони такі сумні і плачуть? Насправді ж мені так легко, вільно, не мучать болі, я без перешкод пересуваюся, йду, пливу в просторі – куди хочу і ніхто мене не зупиняє. Не плачте, не сумуйте, рідні мої, я ж з Вами, а Ви - зі мною. Ми разом, тільки живемо в різних вимірах. Не плачте, прошу вас.

_____________

Ви не вірите, що ми разом? От послухайте! Я ж іще не раз бував тут, у Пісках. Пригадуєте весну 1972-го, травень? Прийшов я тоді у теплий травневий день на своє подвір’я і не впізнав його. Якийсь довгий будинок, добротно побудований, з величезними вікнами. Гамірно, походжає багато людей. Декого з них знаю, декого – ні.  Усі клопочуться і кажуть, що ждуть великих  гостей.  Думаю, не піду сам в чужий дім, зайду разом з усіма.

Дочекалися гостей, їх повели всередину, а ми з Вами, пам’ятаєте?, лишилися на дворі – нас з вами  не запросили. Я зрозумів, що ні вас, ні мене там не чекають і пішов геть – на могили до батька й матері. Постояв, помолився, сходив на цвинтар до Проні і пішов. Куди? У свій світ пішов. Відчув гіркоту, що не знайшов собі місця у себе ж на дворищі.

Потім я був у нас в селі у 1981 році, у травні. Я б і не йшов, але моє ім’я так часто згадували, що повинен був з’явитися. Так багато людей в центрі села, на нашому дворищі! Та все - чужі. Так гамірно, автобуси стоять, машини. Хату поставили - подібну до нашої. Дай, думаю, зайду. В хаті порожньо, холодно, по-чужому. І одиноко – люди усі на дворі, а в хату чомусь не йдуть. Та то й добре – побуду сам. Сів  на лаву, озирнувся довкола – все чуже. Чужі речі, піч не там і не така, мама моя завжди от там поралася біля печі. От бачу її худеньку зігнуту постать, ніби виймає з печі горщик з борщем, сідає до столу, припрошує мене їсти, а ложок і тарілок – немає.  Поки я озирався у пошуках посуду – мама зникла, і знову я сам. Самотньо мені на цьому святі. Я пішов на місце нашої родинної хати, постояв, згадав рідних і пішов своєю дорогою. Повз мене з курявою пролетіли автобуси з гостями. Господи,  збережи їх в дорозі та даруй їм здоров’я на многії і благії літа.

А ще пригадався мені знову вересень, коли відкривали відбудовану церкву. Стару ж зруйнували активісти ще у 1936-му. Пам’ятаєте? Освячення церкви було справжнім святом. Я прийшов раненько, коли ще нікого з гостей не було. Зайшов до храму і став у куточку. Молився. Приїхали священники – церква наповнилася їх тихим  говорінням. З часом це церкви почали заходити поважні гості, пісківчани. Була така красива святкова служба! Молитися було особливо радісно. Після служби, коли усі вийшли з церкви, я лишився там і ще довго думав про те, що наше село має шанс жити довго в пам’яті народній, бо є притулок, є дім для наших з вами душ – церква.

Востаннє, чесно признаюся, я був з Вами минулої весни, на багатолюдному зібранні. Так мені було незручно, що стільки шуму через мене. Серед велелюддя я не зустрів нікого з своїх родичів і зрадів, що вони не спокусилися на славу. Радість мені за це тішила душу, аж поки я (для чого я це зробив?) за старою звичкою не пішов на місце нашої родинної хати. А там, саме на місці нашої хати та Оліної могилки – чужі люди, голосно регочуть, п’ють горілку, пересипають нашу мову якимись чужими поганими словами. І щоразу за цими словами – голосно регочуть і знову п’ють горілку. Бідні, та хіба ж вони не розуміють, що занепащають свою душу? Хто ж їх так скалічив? Хто їх візьметься вилікувати? Та ніхто. Хіба – самі себе духовністю і вірою врятують.

 Насправді, я часто приходжу до вас, мої рідні земляки. Слухаю, про що Ви говорите, що Вас турбує, чого прагнете. Говорю до Вас, але Ви мене не чуєте. Мабуть, я говорю тихо чи нецікаво. Пробачте мені, що часом втручаюся у ваші розмови, у ваші плани, у ваше життя. Хоча, чесно кажучи, я  вже нічого не можу змінити. Лише з волі Божої можу слухати вас, дивитися на вас, любити вас, тихо спостерігаючи за усім зі сторони. І просити Бога, щоб дарував вам мудрість, людяність, незрадливу душу та вміння любити один одного і в спільній молитві просити прощення у Господа та один у одного.

Будьте мені здорові, а я ще ось ці квіти повинен віднести батькам та сестрам. Вони чекають мене». Після цих слів онуки Павла Тичини – Володимир Тичина та Михайло Міщенко – віднесли чорнобривці на могили батьків поета.

У кожного з нас попереду є ще час для духовного зростання. У нашого ж Павла Тичини – попереду ціла вічність, бо пам’ять про нього з роками стає все вищою та світлішою. 

Тетяна СОСНОВСЬКА,

директор Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини в м. Києві