Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

У квітні поточного року вийшов у світ довгоочікуваний краєзнавчий портрет Чернігівщини – книга «Сіверські скрижалі».

За загальною редакцією голови земляцтва Віктора Ткаченка, упорядник-редактор Леонід Горлач прискіпливо редагував та наполегливо упорядковував матеріал, що йому надходив з районів і від кожного з нас, хто намагався як можна більше інформації викласти про населені пункти свого району.

З тиражу 1000 примірників, члени Сосницького відділення стали власниками 22-х. Отримавши книгу, кожен одразу знаходив сторінку про своє село з бажанням прочитати як можна більше. Але не все те, що готувалося, знайшло своє місце в книзі. Адже існують певні вимоги, яких дотримувався Леонід Никифорович при упорядкуванні.

Інформація про кожен з 43-х населених пунктів Сосницького району збиралася з різних джерел.

У зборі матеріалів про рідні села активну участь брали Анатолій Лазаренко з Авдіївки, Валентина Мовчан із Великого Устя, Людмила Степко з Купчич, Михайло Тимошенко з Бутівки. На добру пам’ять заслуговує Михайло Іванович Тимошенко, який відійшов у вічність.

Сумлінно попрацювали на справу працівники районної ради та райдержадміністрації, зокрема, Олександр Журлін і Михайло Матвієнко.

На прохання земляків, бажаючих більше дізнатися про свої села, їх увазі будуть запропоновані матеріали про населені пункти Сосниччини в об’ємі ширшому, ніж у книзі «Сіверські скрижалі». Тобто так, як готувалося та з урахуванням змін, що відбулися за останні роки.

Першим пропонується матеріал про село Велике Устя, яке останні два десятиліття має стабільну тенденцію до вимирання.

Велике Устя - центр сільської ради, якій підпорядковане село Долинське. Розташоване на лівому березі річки Десни за 12 км від залізничної станції Бондарівка. Відстань від райцентру 10 км.

Існувало Велике Устя ще в епоху Київської Русі та назване так через те, що розташоване близько устя великої річки Сейм. В документах вперше згадується в 1650 р. За переказами, першими жителями села були рибалки Гамалій, Бігдай, Драчевський, Лихошерст.

Земельні угіддя села в далекому минулому належали гетьману Івану Мазепі, потім перейшли у володіння графа Розумовського. Затим по родинним зв’язкам вони переходили відповідно поміщикам Черепу, Малиновському, Волинському, Довженку. Після реформи 1861 р. поміщик Довженко 600 десятин продав купцям Красновим – Миколі та Ар’яну, які в подальшому продали землю селянам свого села та сусідніх сіл.

У 1866 р. в селі було 113 дворів, 606 жителів, пристань, винокурний завод, у 1899 р. - 188 дворів, 1241 житель.

Село було відоме історико-мистецьким феноменом всесвітньо-історичного значення, блискучим архітектурним витвором – Георгіївською церквою. Церква збудована майстром Г. Куксенком у 1772 р., про що свідчив різьблений напис на одвірках триярусної дзвіниці. Церква була дерев’яна, одноверха з двома заломами, тризрубна, складалася з центрального восьмигранника та шестигранних вівтаря й бабинця. Після 1885 р. добудовувалась. За часів радянської влади перебудована під сільський Будинок культури.

Храму вже не було кілька десятиліть, але про нього ще довго цікавилися мешканці Санкт-Петербурга, Києва, Чернігова. Вони часто телефонували до села, або просто заїздили в пошуках святині.

До 1917 р. в селі знаходилася садиба (дача) відомого вченого, доктора хімії Якова Барзиловського (1845 – 1926 рр.).

Яків Миколайович освіту отримав у Чернігівській гімназії та Петербурзькому університеті, який закінчив у 1870 р. зі ступенем кандидата природничих наук.

У 1872 р. його визначено лаборантом хімічної лабораторії Імператорського Університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В 1878 р. отримав ступінь магістра хімії за дисертацію «Про азотопохідні толуолу». Ставши в 1880 р. приват-доцентом університету, він в 1882 р. за конкурсом був обраний радою того ж університету штатним доцентом з хімії. У 1886 р. Яків Барзиловський переїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на службу до міністерства державних активів, а також був зарахований у приват - доценти Санкт - Петербурзького університету. З 1887 р. по 1891 р. він викладав хімію в 1-му Павловському військовому училищі в чині надвірного радника (в Російській імперії цивільний класний чин до 1745 року VIII класу, пізніше — до VII класу в Табелі про ранги, відповідав армійському чину підполковника, військового старшини у козаків та військово-морському чину капітана II рангу).

Впродовж кількох років (1873-1881) Яків Миколайович вивчав азотопохідні толуолу, реакції між азобензолом і бензальдегідом, конденсацію альдегідів з азосполуками, конденсацію альдегідів з ароматичними амінами. Остання реакція послужила темою його докторської дисертації, яку він захистив у 1896 р. Його перу належать численні наукові праці,

Сфера його наукової діяльності: дослідження з органічної та неорганічної хімії, вивчення і аналіз води. Він висунув гіпотезу про єдність матерії й експериментальну її перевірку, висловлював здогадки про складну природу елементів, підкреслював існування найменших частинок – атомів у дусі гіпотези Праута. Це його припущення було опубліковане в статті «Гіпотеза про єдність матерії й експериментальна її перевірка»,

Завідував кафедрою неорганічної хімії: в Університеті Св. Володимира з 1894 р. до 1919 р.; в Київському університеті з 1919 р. до 1920 р.; в Київському медичному інституті з 1920 р. по 1926 р. Професорсько-викладацький склад кафедри Якова Барзиловського викладав хімію студентам-медикам, а тому мешканці Великого Устя вважали, що Яків Миколайович - професор медицини.

Садиба (дача) Якова Барзиловського у Великому Усті складалася з будинку, господарських будівель на земельній ділянці площею 40 десятин. Дванадцятикімнатний будинок згорів у буремні революційні роки. Біля будинку був гарний садок.

Сьогодні про відомого вченого нагадує урочище Барзиловське, що розташоване на південно-західній околиці села. За радянських часів в урочищі розміщувалася колгоспна свиноферма та пасіка. Остання стояла в садочку Якова Барзиловського, оточеному високими деревами. Саме до цього острівця придеснянської природи в другій половині 80-х років минулого століття була прокладена асфальтівка. Тоді цінителям вкладу вченого в розвиток освіти, науки та культури України не вдалося здійснити план відбудови садиби. Також не здійсненим залишився план будівництва нового сільського Будинку культури та повернення прихожанам Георгіївської церкви.

08.09.1941 р. село було окуповане німецькими військами. 17.09.1943 р. – звільнене. За період тимчасової окупації вигнано в німецьке рабство 44 чоловіки, фашистами знищено 31 чоловік, спалено 14 дворів.

Справжня трагедія розігралася в селі 04.02.1943 р., під час якої карателі за участю колабораціоні́стів спалили заживо 24 людини, серед яких було 5 діток віком від 4-х до 6-ти років.

У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни брало участь 244 жителя села, 172 з них удостоєні орденів і медалей СРСР, 156 - загинули смертю хоробрих.

На території села - братська могила воїнів, загиблих у 1943 р., і жертв фашизму.

У 1960 р. споруджено надгробок на братській могилі радянських воїнів, які загинули під час визволення села від гітлерівців, у 1973 р. - обеліск в пам'ять про воїнів-односельців, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Головним інвестором соціальних програм і будівництва інфраструктурних об’єктів села впродовж кількох десятиліть був колгосп.

Перший колгосп у селі організований 1930 р., який отримав назву ім. Леніна. В 1950 р. колгосп ім. Леніна об'єднався з колгоспом ім. Орджонікідзе села Долинське. В подальшому вони роз'єднувалися, об'єднувалися та отримали назву «Авангард». За колгоспом «Авангард» було закріплено 2227 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 1157 га орної землі. Господарство вирощувало зернові та технічні культури, було розвинене м'ясо-молочне тваринництво. В 1977 р. колгоспу присвоєне звання «Господарство високої культури землеробства». За успіхи в праці 217 передовиків нагороджені орденами та медалями. 1986-1988 рр. увійшли в історію колгоспу, як трирічка масштабного капітального ремонту та будівництва господарським способом об’єктів виробничого і соціально-культурного призначення. В ці роки кращими партнерами колгоспу щодо забезпечення дефіцитними, але разом з цим дешевими будматеріалами були: Чернігівський річковий порт; Чернігівська СПМК-604; Чернігівський завод силікатних виробів; Чернігівське будівельно-монтажне управління зв’язку: Борзнянський і Семенівський держлісгоспи; Конотопський вагоноремонтний завод; Борзнянський райагропостач; Борзнянське ДРБУ №5. Останнє тоді збудувало асфальтівки з Великого Устя до Долинського та від села до урочища Барзиловське. В ті ж роки було оновлено машинно-тракторний і автомобільний парки колгоспу. Всі підрозділи перейшли на орендний підряд.

У ході реформування сільського господарства, яке розпочалося з отриманням Україною незалежності, від колгоспу «Авангард» відділилися долинчани. А колгосп «Авангард» перетворився в КСП «Авангард». У 2000 році відбулася реорганізація КСП «Авангард» в СВК «Авангард». У 2001 році СВК «Авангард» реорганізували в ПСП «Авангард». Окрема група співвласників створила СТОВ «Колос». До 2011 р. від колишнього колгоспу в селі залишилися тільки згадки. Розпайоване майно - виробничі приміщення розібрали по цеглині та шиферині.

У 1988 р. в селі проживало 629 жителів. На 01.01.2007 р. було 445 жителів, 210 дворів, в т.ч. без мешканців - 31.

На кінець 2011 р. в селі працював будинок культури та фельдшерсько - акушерський пункт, приміщення якого збудоване 1988 р., загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (51 - учень, 14 - вчителів). З 210-ти наявних дворів у селі мають мешканців – 163, в т.ч. 54 двори по одному мешканцю. 47 осель - без жодного мешканця.

Поблизу Великого Устя виявлено 6 поселень V–II тис. до н. е., I–V, XII–XIII, XVI–XVII ст.

До відомих вихідців села належить Михайло Давиденко. Михайло Іванович народився 04.05.1949 р. в сім’ї фронтовика Івана Івановича Давиденка, який другого лютого поточного року відсвяткував своє 90-ліття.

Закінчив Глухівський технікум механізації сільського господарства та Київський автодорожній інститут. Працював механіком радгоспу «Бондарівський» Сосницького району, після строкової військової служби – техніком-конструктором автобази Академії наук УРСР. Обіймав посаду заступника директора підприємства в системі «Сільгосптехніки». З 1978 р. – директор Київського підприємства матеріально-технічного забезпечення, після акціонування–голова правління ВАТ «Київоблагротехпостач». Зараз він генеральний директор ПрАТ «Київоблагротехпостач».

Впродовж багатьох років займається благодійництвом. Перед введенням у районі в експлуатацію Бутівського будинку для людей похилого віку брав безпосередню участь у його безкоштовній комплектації різноманітним інвентарем, одягом, взуттям, електроприладами.

Завдячуючи діловим стосункам Михайла Давиденка з іноземними благодійниками, до дитячих будинків області кілька разів завозилися благодійні вантажі.

У 2011 році він брав активну участь в реалізації проекту увіковічення пам’яті вихідців з Чернігово-Сіверського краю, які внесли великий вклад у розвиток вітчизняної науки, культури, медицини.

Його нагороди та відзнаки: Грамота Благодійного фонду соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни м. Києва (2004, 2005 р.); Диплом Благодійного фонду соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни м. Києва (2006 р.); Подяка Всеукраїнського фонду народної дипломатії «Українське народне посольство» (2006 р.); Подяка Товариства «Чернігівське земляцтво» в м. Києві (2007 р.), Подяка Благодійного фонду соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни м. Києва (2009 р.), Почесна грамота Чернігівської обласної ради (2011 р.).

Олексій ОРЄХОВИЧ