Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві

Шановні члени редакційної ради та працівники редакції часопису «Отчий поріг», такої потрібної і незамінної газети!

Звертається до Вас Ваш палкий шанувальник та активний передплатник – вчитель Великоустівської ЗОШ І – ІІІ ст. Сосницького району, шкільний бібліотекар, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Валентина Миколаївна Мовчан. Вже три роки поспіль «Отчий поріг» є моїм вірним другом, порадником і помічником у роботі. Виходу кожного номера чекаю з нетерпінням. Бо ж про скількох людей, вірних доньок і  синів нашого краю, я дізналась, а разом зі мною ці знання отримують і члени літературно-краєзнавчого гуртка.

Перша зустріч з Вашим журналом відбулася чотири роки назад, коли він надходив до шкільної бібліотеки, а потім у розмові з ветераном війни Іваном Івановичем Давиденком (у Чернігівському земляцтві має чисельне представництво – два сина, невістка, троє онуків) дізналась, що він передплачує його, і вирішила зробити собі теж подарунок – дуже вже захотілося мати журнал при собі.

Нині «Отчому порогу» (і назва глибоко символічна і доречна) 10 років. Це ювілейна дата. Багато хто Вас вітав і продовжує вітати. До цих теплих слів приєднуємось і ми, я та юні гуртківці Великоустівської загальноосвітньої школи.

Нашому літературно-краєзнавчому гуртку весною теж буде 10 років. Робота в ньому побудована (дещо на зразок Вашої) так, щоб велич малої батьківщини – поїздки Чернігівщиною та за її межі, різні зустрічі з митцями, передовиками виробництва, героями воєн і т.д., тим самим виховуючи в них любов і повагу до рідного краю, його людей, свого родоводу, традицій. І як підсумок усього зробленого – виготовлення фотоальбомів, тематичних папок, дослідницьких робіт, дописи до районної преси і, звичайно, переповнені серця від вражень.

«КЛЮЧІ ВІД ЩАСТЯ СХОВАНІ В МЕНІ…»

Перегортаючи сторінки Вашого часопису, я зустріла рубрику «Штрихи до портрета», де розповідається про людей значних і неповторних, долі яких так чи інакше пов’язані з нашим краєм.

Я дуже горджусь, люблю та поважаю одну дорогу мені людину. Це моя вчителька з с. Високе Борзнянського району (звідки я родом) Ніна Тимофіївна Василенко, яка 26 січня буде святкувати своє 75-річчя. Крім того, що вона талановитий педагог, це ще й творча натура: лише за 9 років видала вже 6 своїх поетичних збірок. Це цікавий співрозмовник, декламатор, взірець тактовності, елегантності, жіночої доброти та краси, берегиня моральних традицій, сівач розумного, доброго, вічного. Так відгукуються про неї всі, хто її знає.

«За плечима цієї творчої особистості пережите та пройдене, а очі блищать і нині молодечо, оптимістично», –  скаже при зустрічі про свою колегу Олександра Петрівна Бушай, поетеса, вчитель, заступник директора Сосницької ЗОШ І – ІІ ст., і продовжить вже поетичними рядками:

Відкритий погляд, молодечі очі,

Що стверджують: ці роки не її.

То, видно, помилилася зозуля,

Коли кувала якось навесні.

Та й сама ж авторка стверджує:

Не хочу вірить, скільки мені літ,

Та вік, як лік, його не приховати.

Тканина часу тче і тче відлік,

Кує зозуля. Вже й не зрахувати.

…Я про свій вік не хочу знати,

Бо ще і мрія в гості заліта,

І оптимізм не полишає хати.

Або ж:

Літа ідуть… Для всіх це неминучість,

Чи друзі ті літа, чи вороги?..

Душа в чеканні тихо звечоріла,

Пройшла крізь сумніви розлук, розчарувань.

Але не втрачає оптимізму жінка:

Від сьогодні хочу буть щаслива,

Ключ від щастя сховано в мені,

Стрепенуся, звеселію всім на диво,

Сподіванням возсіяю в новім дні.

Народилася Ніна Василенко 26 січня 1937 року в с. Хороше Озеро Борзнянського району в колгоспній сім’ї. В автобіографічних творах поетеса розповідає про своє дитинство, що на самому початку опалила буревіями війна. Воно чуло ридання матерів, що втрачали свідомість від горя над фронтовими похоронками. Таке «извещение» прийшло і до них – не повернувся батько з фронтів.

У 1954 році дівчина успішно закінчує місцеву школу та вступає на природничий факультет Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя. П’ять літ студентського життя промайнуло бурхливо й цікаво.

Найбільше захоплення того періоду – спорт (ІІ розряд з гімнастики) залишилось на все життя: взимку – лижі , влітку – велосипедні поїздки за 14 кілометрів до «святої ріки Десни».

За плечима жінки 43 роки педагогічного стажу, звання «Відмінник народної освіти», багато грамот Міністерства освіти України, обласного та районного відділів освіти, а це робота в с. Макішин Городнянського району (початок трудової діяльності). Саме тут зустріла свою долю, народила донечку Оленку. А потім – рідний край: Височанська ЗОШ І – ІІІ ст. і праця вчителем хімії, організатором позакласної роботи, заступником директора з трудового навчання.

«Та вихід на пенсію був для мене кардинально новим етапом життя», –  говорить у своїй автобіографії Ніна Василенко. Це час творчої і наполегливої праці на поетичній ниві:

Благословлю слова, осяяні знаменням,

Бо то мої обжинки надто пізні.

Або ж:

Іще й думки, й слова гасають,

Я в барвах жовтня їх пригріла.

Я пишу вірші для себе,

Скачуть рими в ритмах ночі,

І метафори повз мене…

Я пишу, бо я так хочу.

Та якщо хоче слово прорости,

Навіщо його у собі ховати.

Поетеса їх і не ховає, припадаючи спраглими губами до життєдайних джерел рідного краю: батьківського порога, в’юнкої стежки між споришами, старої верби у дворі, хрещатого барвінку, який голубіє в тінистому саду.

Щоб наблизить хоч на крок ту далину

До джерел, до історичних про Борзну,

Щоби пам'ять не замовкла, не заснула,

Проорали борозну крізь все минуле

Рід Забіл, художник Ге, Любов Яновська,

І Саєнко, і Алчевська, і Куровський

(і Куліш, і Олександра Білозерська).

А ще до червоних достиглих яблук, старої хатини з колискою, де «стоїть Сашко простоволосий, босий – маестро з берегів зачарованої красуні Десни», творить і для себе, і для інших.

З-під її пера вийшло 6 поетичних збірок з глибокими символічними назвами: «Іду через літа в надії…» (2003р.), «З глибин весни» (2005р.), «На крилах часу» (2007р.), «Барви моєї тиші» (2008р.), «На побачення» (2009р.), «Пізні обжинки» (2011р.).

Тематика поезій Ніни Василенко багатогранна, її цікавить все – життя сучасної молоді та політичні негаразди, проблема збереження природи і доля села, моральні аспекти життя та громадянська позиція сучасників.

Починає читати свої поезії – і полинув слухач у «весну, що прибралась вишневим цвітом», «на знайому стежинку, що в дитинство веде», «в еру вальсу», «в осінню хвилю хризантем». А слухають її і дорослі, й діти і в стінах рідних Хорошоозерскої та Височанської шкіл, та і в сусідній Сосниччині вона бажаний гість. Чекають на зустріч з нею педагогічний і учнівський колектив Великоустівської ЗОШ І – ІІІ ст., де працюють її вихованці: автор цих рядків та директор школи Віктор Григорович Кравченко, працівники літературно-меморіального музею Олександра Довженка – осередку культурного життя району. Уміє захопити та полонити чарами свого слова жінка, учитель, митець:

Учитель повинен уміть говорить…

Хай слово, як скарб, з його вуст задзвенить,

Співає в душі передзвонами скерця

І ллється цілюще від серця до серця,

Щоб сіяти добре, розумне і вічне,

Огром його дій в цьому й кредо довічне.

Віриться, що ще не одне покоління буде  зачитуватися її творами.

Що буде ще? – 

Ще буде впевненість…

Потреба віри ще в себе і в свій час,

Проб’ється ще з буденності завзяття,

Щоб голос мій невтішений не вгас.

Тож з ювілеєм Вас, люба Ніно Тимофіївно.

Від імені вдячних шанувальників творчості

Ніни Тимофіївни Василенко її учениця

Валентина Миколаївна МОВЧАН,

вчитель Великоустівської ЗОШ І – ІІІ ст.

Сосницького району